Ілюстраторами не народжуються. Ними стають після довгих годин навчання, практики, розчарувань та піднесень. Але цікаво, як все починалось? Що підштовхнуло стати на творчий шлях? Завдяки чи не дивлячись на...?
Читайте історії ілюстраторок Жені Олійник, Віолетти Борігард, Ярини Саєнко, Оксани Скворчинської, Дарини Скульської, Грасі Олійко та каліграфині Ані Сої.
Женя Олійник
Я малювала завжди – поки в школі на перервах інші діти носилися по класу, я сиділа в куточку і випробовувала нові фломастери. Втім, коли прийшов час обирати професію, ані мені, ані моїм батькам не спало на думку, що малюванням можна заробляти. Я добре писала шкільні твори, тому перша освіта була журналістською. Будучи студенткою влаштовувалась на практику в київське бюро Радіо Свобода. Коли на співбесіді мене спитали, що я вмію робити, я відповіла: трохи писати і трохи малювати. «О!» – сказали в редакції, і наступні кілька років я працювала там одночасно репортеркою і карикатуристкою. Зрештою, я зрозуміла, що мені більше подобається висловлювати ідеї через картинки, ніж через текст. Відтоді я багато чому навчилася, але привиди моїх перших аналогових карикатур переслідують мене й досі.
Віолетта Борігард
Я працювала арт-директором в рекламній фотостудії. Якось я помітила, що купую аж дуже багато дитячих книг. Тоді вперше виникла думка: годі споживати – час виробляти. Мені хотілося малювати сюжетні ілюстрації, створювати історію. І я наважилась. Мене надихало усе, тому малювала я дуже багато. А потім нарешті сама написала казку, до якої створила 12 ілюстрацій у стилі лайнарт. Книгу надрукували тиражем 5 екземплярів, і я дуже пишалася собою. Далі були і схвалення робіт, і відмови. Але останнє лише давало сили для подальшої роботи. З часом я перейшла в цифровий формат, ще більше працювала, і світ побачив мою першу видану книгу «Про кита», авторства Оксани Лущевської.
Ярина Саєнко
Конкретного моменту я не пам'ятаю. Через те, що всі у родині малювали, ліпили, ткали, моє бажання творити розумілось саме собою. Але стало питання, років у 14, — отримати музичну чи художню освіту. Вибір було зроблено. Тоді я перейшла зі звичайної школи в художню. Це було для мене, як ковток свіжого повітря: стільки однодумців, розмальовані майстерні, і ніхто не звертає увагу на ціну твого светра, як це було в попередній школі. Усі шукали щось одне в одному – не в одязі… Напевно тоді я і зрозуміла, що хочу бути серед таких людей частіше. І не помилилась.
Колекція Ярини Саєнко для Gifty
Оксана Скворчинська
Мені було років чотири-п'ять, коли я побачила копію Сікстинської Мадонни, написаної моїм дідом. Вона була навіть краща, як мені здалось вже у дорослому віці, ніж оригінал. Тоді, малявкою, я спробувала перемалювати її (ручкою, у зошит в клітинку), ніц не вийшло, але це був саме той момент, коли я зрозуміла, що малювання - це моє. І, хоч дід переконував мене, що цим не заробити і художній напрям - це не серйозно (він закінчив художнє училище і все диття пропрацював провідником поштового вагону "Москва-Сахалін" ), я не уявляла себе в іншій сфері.
Аня Соя
Для мене обрати шлях художника — означало отримати все в одному флаконі: цікаву роботу і медитативний відпочинок, вірних друзів і коханого, і ще — сильних конкурентів.Малюючи з 9 років я постійно заглядала, що і як малює сусід/-ка і намагалась зробити краще. Пізніше в своїх роботах почала конкурувати із самою собою: ще один навчальний курс, ще одна нова навичка в арсеналі — і Аня з минулого програла теперішній Ані.Та не тільки конкуренція надихає мене.Коли попри те, що ви — суперники, високий чорнявий старшокласник допомагає ідеально заточити твою зброю (олівець НВ), то яка вже різниця, хто виграє?В той день виграли і він, і я, бо на шкільній олімпіаді по образотворчому мистецтву я сиділа поруч і конкурувала за перше місце зі своїм майбутнім чоловіком.
Дарина Скульська
Мабуть, не буде новиною, що малювала я з дитинства, як і більшість творчих людей. Пам‘ятаю, як сиділа на задній парті і тихенько чекала, поки моя мама закінчить урок (коли я вчилась у молодшій школі, вона викладала малювання). А ще пам’ятаю, як я, трирічна, сиджу під столом і вирізаю ножицями окремі літери з татових газет – так починалась любов до колажу.
Тож пристрасть до малювання у мене з малечку і в основному – завдяки мамі. До закінчення школи я точно знала, ким маю бути, і обрала Харківську академію для вступу на факультет ілюстрації. Після академії почала займатись графічним дизайном: спочатку було цікаво, але з часом процес став рутиною. Тоді я твердо вирішила повернутися до ілюстрації і переїхала до Києва. Там я багато вчилася та щоразу переконувалася, що рухаюсь у правильному напрямку. Я звільнилася з посади дизайнера і відчула безмежне щастя – нарешті займатися тим, що любиш.
Грася Олійко
Я завжи щось малювала і завжди щось вигадувала, відвідувала малювання у школі мистецтв і різні студії. Але коли справа зайшла надто далеко і потрібно було ходити на справжні підготовчі курси до академії, я вирішила, що малювати якийсь череп - то дуже нудно. Так я закінчила Київський національний лінгвістичний університет і стала правознавцем із знанням двох іноземних мов. (Здається так написано в дипломі.) Але жодна робота за професією не змогла мене затримати надовго. Я працювала і чітко відчувала, що я не там де маю бути, що я займаю чиєсь місце. Коли звільнилась (в психах і сльозах) з всесвітньовідомої консалтингової аудиторської фірми kpmg, пішла працювати у туристичну компанію. Якщо я за покликанням була юристом, то я б там, в kpmg, була б найщасливішою людиною. Але то було не моє життя, чиєсь чуже.
Тепла дружня атмосфера і гарне ставлення у турфірмі дали мені змогу оговтатись і зрозуміти чого ж я наспраді хочу і я почала ходити на вечірні курси малювання у студію Гроха, у Будинку художника. Це були найкращі години у добі. Я як зараз пам‘ятаю цей момент, як там, у студії, мені ніби на голову опуствся папірець зі словами: "малювати - твоя улюблена справа. А люди цим ще і гроші заробляють». Просто чітко зрозуміла, що маю робити далі. Завдяки підтримці батьків, дідуся, взагалі усіх родичів і порад знайомих було вирішено, що я маю вступити до художньго закладу. Так і було зроблено: як могла, підготувалась за півроку до вступу у Видавничо-поліграфічний інстутиут КПІ, дякую за цю підготовку Юрію Володимировичу Пшеничному.
Так я у 25 років знову стала студенткою, про що жодної хвили не шкодувала. Було важко і незрозуміло. Але потихеньку, знову ж таки, завдяки чудовим людям, що мене оточували і оточують (друзі, родичі, викладачі, знайомі) мені вдалось стати собою- ілюстратором.
В КПІ нашому курсу дуже пощастило: нашим викладачем з ілюстрації став заслужених художник, ну дуже класний ілюстратор, головний художник Абабигаламаги - Кость Лавро. На одній з пар Лавро випадково побачив мої каляки у скетчбуці (саме те що я малювала для себе, а не для пар) і сказав що це класно і треба іти знайомитись з Малковичем. Я довго не вірила в це, адже малювати в Абабі було моєю мрією. І вона здійснилась, з книжки Галини Малик «Незвичайні пригоді Алі» почалось моє творче і професійне життя книжкової ілюстраторки.
Якщо я чогось хочу я часто про це думаю і точно знаю що саме так і станеться. Коли я відмотую час назад і згадую як це все сталось і відчуваю неймовіру вдячність усім тим людям які мені допомагали, які вірили і вірять в мене. Я на своєму місці.
